Я мусила бути готовою будь-якої миті постати перед ним і не розчарувати. І навчилася бути щасливою в тому очікуванні. Я не знала, коли станеться наша наступна зустріч, якою вона буде. Повезе мене кудись, чи ми просто поїдемо до нього (це було частіше). Та я знала, що він неодмінно зателефонує й приїде.

Адже я належу тільки йому.

Кілька днів даремного очікування. Днів, наповнених сумом та сумнівами (вони неминучі). Раптом не приїде більше, раптом на цьому все? І надія, що зігріває. Він також залежить від мене. Він приїде.

Щоб очікування не було таким важким, записуюсь у спорт­зал. Адже маю тримати форму, щоб відповідати йому, його вимогам та уявленням про красу. Відчайдушно віддаюся новому захопленню, забуваючи про інші розваги. Несамовито, по кілька сотень разів на підхід викачую прес американський, переходжу на загальний, потім ноги вгору, роблю присідання, адже сідниці теж потребують уваги, переходжу до розтяжки, згодом бігова доріжка. Лише за три тижні я сіла на шпагат. Усе це заради того, щоб залишатися такою ж стрункою, щоб дивувати його. Удосконалюю свою дієту, власне, сприймаю його вегетаріанство та вирішую й собі не їсти більше м’яса. Натхненно читаю про інтимні стосунки. Нагадую самій собі Марію з «Одинадцяти хвилин» Коельо. Вона теж читала. Але ж у мене все інакше, правда? Я хочу бути найліпшою коханкою для єдиного свого чоловіка. Для нього. Аби й думки не мав на когось іншого заглядатися. Це нормально й правильно…

Цього разу він телефонує не в п’ятницю. Коли лунає дзвінок, я ще не бачу, проте відчуваю, що то він. Кидаюся до слу­хавки, стілець збиваю, чим дивую обох своїх колег, та мені байдуже. Натискаю прийом виклику й поспішаю вийти з кабінету.

— Мала, — чую на своє квапливе: «Я тут!», — чекаю на тебе, ходи хутчіше!

Серце калатає від передчуття, мов несамовите, та…

— Послухай, ще зарано, ти ж знаєш! — я вискочила на балкон для курців, оглядаюся, чи є хто поруч, чи почують, про що я мовлю. На щастя, зараз тут порожньо. — До кінця робочого дня ще кілька годин! Я не можу…

Та він не хоче нічого чути, перериває на півслові:

— Ти хочеш, щоб я сам щось вигадав для тебе й витяг звідти?

— Ні! — відповідаю із поспіхом, згадуючи той обід, що він мені влаштував із директором. Його ініціативу на все життя запам’ятала! — Я сама краще!

Чую, що сміється. Напевно, дуже різко я сказала, трохи з переляку, тож він і зрозумів, чому така реакція.

— Поквапся! Я під’їжджаю.

Холодно вже ось так вибігати на вулицю, не вхопивши нічого з верхнього одягу. Вітер здіймає поділ сукні, мене пробирає дрож, щулюся, мерщій повертаюся в приміщення.

Так, треба негайно щось вигадати, щоб відпустили. Але що? Розмірковувала я рівно доти, доки йшла на інший поверх до кабінету своє начальниці. Вирішую нічого не вигадувати. Просто кажу, що терміново треба піти. Поки що я не так багато разів використовувала цей спосіб.

На мій подив, Ірина Анатоліївна перебуває в гарному настрої та навіть не запитує, чому, навіщо, куди. Просто відпускає. Добре, що вікна в її кабінеті та в моєму виходять на інший бік вулиці, і ні вона, ні мої колеги не бачать, як я сідаю в машину до коханця-інвестора.

А що, як бачить хтось інший? Наприклад, директор? З усіх сил намагаюся не обернутися, іти впевнено, наче так і треба, наче нікуди не втікаю у свій робочий час.

— Ти вчиш мене брехати, — зауважую йому, щойно сідаю в машину.

— Не бреши, — спокійно, цілком серйозно, відповідає він, — завжди кажи правду. Це мало хто цінує, та воно добре впливає на самооцінку.

Я дивлюся на нього й розумію, що іронізує. Чорні очі блищать, на губах грає ледь помітна усмішка. Він задоволений, що я виконала його примху. Тож кажу в піку йому, також спокійно і з легкою іронією:

— Так і зробила.

Оцінив. Ширше усміхнувся, притягнув до себе й гаряче впʼявся в губи. Тіло тремтить. У такі хвилини мені здається, що я здатна на будь-що! Якщо скаже — віддамся будь-де! Навіть тут, ще не від’їхавши від офісу.

На щастя, він милостиво не наполягає на цьому. Від­ривається від моїх губ, легенько торкається долонею обличчя. Від цього дотику, від того, що він так близько, голова паморочиться.

— Ти чарівна, мала.

Скупий, але такий жаданий комплемент від нього. У такі хвилини я розумію, що захищена своєю пристрастю. Що він так само не може без мене, як я не можу без нього. Це втішає. Це дає змогу миритися з тим, як воно все є. Ми не бачилися лише кілька днів, та я скучила. Безумно скучила й надто зраділа, коли зрозуміла, що телефонує саме він. Серце калатає від передчуття — зараз щось буде. Неодмінно щось казкове, чарівне, палке. Але я помиляюся, коли думаю, що ми їдемо кохатися.

— Ти мусиш отримати закордонний паспорт. На тебе чекають саме зараз. Ходімо мерщій.

Дивуюся, адже навіть не думала про те, що варто піти й подати документи. Та він вказує на годинник, мовляв, нема часу. Він уже про все домовився. Усі документи подано за мене. Мені залишається тільки посміхнутися для фото.

Він, такий мужній, красивий, упевнений, стоїть навпроти, розуміє, що я приємно вражена, задоволено киває. Я всміхаюся у відповідь, і в цю секунду фотограф натискає на клавішу.

— Погуляйте годину, — пропонує нам паспортистка.

Здавалося, я вже звикла до можливостей його грошей і того, яким чином він вирішує якісь питання. Але це? Невже в нашій країні можна з грошима повністю оминути бюрократичну машину? Так, щоб ані черг, ані очікування?

— Чому ти так дивуєшся? — правильно розуміє він мій стан. Він завжди читає мене, наче відкриту книжку.

— Скільки ти сплатив їм за візит у неприйомний день та паспорт за годину?

Сміється.

— Дурна, мала. Гроші — то ніщо. Має значення тільки ім’я.

Заводить мотор, тисне на газ. Ми різко зриваємось і за кілька хвилин уже сидимо в майже порожньому в цей час ресторані неподалік.

Розділ 2

Новий рік я вперше в житті зустрічала не з мамою. Вона виявилася готовою до цього. Принаймні так здавалося. На моє зізнання, що він запросив мене, мама знизала плечима, нібито весело мовила:

— Адже це мало колись статися, правда?

Я киваю. Це справді могло статися набагато раніше. Деякі з моїх однокласниць уже мають дітей. Одна навіть двійню! Намагаюся все ж переконатися, що вона не ображається на мене. Вона запевняє, що все добре, що чудово розуміє, що не залишиться сама, зрештою, сестра двоюрідна давно кликала до себе. І я заспокоююся. Усе ж таки моя мама найкраща!

Тож Новий рік ми з ним зустрічали на малесенькому острівці в Індійському океані. Це було так неочікувано, незвично, захопливо! Майже білий пісок на пляжі, бірюзова, прозора, як скло, вода, кокосові пальми, троянди (такого розмаїття й не бачила!) і будиночок. Тільки для нас. Сам острів невеличкий, десь на околиці було приміщення для працівників готелю. (Ховалося так, що я його й не бачила). За ті чотири дні, що я там перебувала, так і не звикла називати тих людей прислугою. А хлопці наче один до одного підібрані: молоді, накачані, мовчазні; складалося враження, що то його охоронці. Утім, питати я ні про що не стала. Тільки попросила в нього в перший же день, щоб не було нікого, коли ми їмо.

— Якщо хочеш, я сама тобі накладатиму все, чого ти забажаєш! Тільки не треба, щоб хтось весь час над головою стояв, прошу! Мені некомфортно.

І він погоджується. Це дивно, чи не так? Ледь не вперше за час нашого спілкування він робить так, як я прошу. Нас обслуговували так, що, власне, я нікого жодного разу й не бачила, і складалося враження, що ми насправді лише вдвох на цьому острові.

Їздили кататися на катері — на причалі все готово. Катер стоїть, бак заповнений, прокладений маршрут, на столику екзотичні для мене фрукти, у холодильнику напої та стосики гарненьких, різноманітних бутербродів. Саме там, на катері, я вперше поїла чорної ікри. На цьому острові усвідомила, що кокос — це зовсім не те, що нам пропонують на прилавках супермаркету. Скуштувала паттаю. Допливли катером до іншого, більшого за розміром, острова. Там були сувенірні крамниці. Завжди губилась, що обирати в них, де б не була. А тут і цінників нема. Тож я лише витріщалася на все із захватом. А він торгувався, наче завзятий купець! Заслухатися можна було, як колоритно ціну збиває. Обидва махають руками, міміка — неповторна, щира й дуже багата на емоції! А головне, результат, занижений мало не в десять разів, здається, цілком задовольнив продавця й той лишився щиро радий клієнту.