Занадто коротку.

Розділ 7

Я сиджу в темряві. Сама. Мама затрималась на роботі, балакати з сусідами на кухні не хочеться. Узагалі нічого не хочеться. У вікно стукотять монотонні, під настрій, краплі осіннього дощу. Я безглуздо намагаюся почути в тім стукотінні якусь мелодію. Це мусило б відволікти від суму. Мусило б. Умовно нереальна дія, адже ні від чого воно не відволікає. Лише зайвий раз вказує на безпорадність.

Дзвінок у двері вириває із заціпеніння. Глибше кутаюся в халат, постійний дощ таки збив температуру і в кімнаті стало прохолодно. Опалення увімкнуть аж за кілька тижнів. Тож доводиться вдягати теплі шкарпетки й теплий халат. Біля дзеркала мерщій проводжу долонею по волоссю, трішечки приводжу його до ладу. Неочікуваний відвідувач нервує за дверима. Дзвоник уже кілька разів лунав на весь поверх.

За дверима стоїть кур’єр «Нової пошти». Для мене відправлення, на яке я не чекаю.

— Від кого це? — підозріло запитую в юнака.

Він знизує плечима. У декларації й справді жодного повідомлення — ані про те, від кого, ані про те, що у відправленні. Тільки наша з мамою адреса та моє ім’я.

— Я не приймаю відправлень від незнайомих людей, — відказую хлопцеві й рішуче повертаю пакунок із папірцем, на якому мала розписатися. — Я нічого не чекаю. Вибачте.

Хотіла вже зачинити двері, та хлопець не дозволив, притримав їх рукою.

— Вибачте, у мене приписка: у разі, якщо посилка не дістанеться адресата, її мені не зарахують. Адже я приніс вчасно. Ось дивіться: вручити до дев’ятнадцятої тридцяти. Візьміть, будь ласка, прошу вас. Я лише виконую свої обов’язки!

От маячня! Я вже навіть здогадувалася, від кого те чарівне відправлення. Адже лише одна людина з мого оточення полюбляє маніпулювати іншими. Чого б йому не облишити мене?! Зарано зраділа, що звільнилася.

Хоча кого я обдурюю? Радості ніякої не було. Уже давно.

Мовчки беру з його рук документ і ставлю підпис про отримання. Також мовчки забираю коробку. Його «дякую» доноситься вже через зачинені двері, бо не маю бажання ні про що ні з ким розмовляти. Я ще не вирішила, чи буду розкривати пакунок, — та раптом у ньому всередині щось тенькнуло і звідти донісся голос.

Я не помилилася. Відправлення справді було від нього. Через картон і пакунок голос був трішечки приглушений, та чутно було доволі добре.

— Мала, я скучив за тобою, зустріньмося. Мала, я знаю, що ти чуєш, візьми слухавку.

Коробка лежить на столі. Я скрутилася в ліжку, обхопила коліна долонями, натягнула ковдру, аби лише не чути тих слів. Та вони все одно доходили. Знову й знову:

— Мала, я скучив за тобою, зустріньмося… Мала, я скучив за тобою… Мала, я скучив… Мала… Мала…

Тепер я не знаю, чи справді він повторив ті слова мільйон разів, чи вони просто відлунювали в моїй душі через шалене безконтрольне бажання погодитися. Може, саме тому я й не відкривала пакунок, воліючи таки чути його голос?

Мазохічне катування припинила мама. Вона повернулася з роботи. Відкрила той клятий пакунок і скасувала виклик. Вимкнула телефон. Сіла поруч, обняла мене. І по її, і по моїх щоках текли сльози.

— Я не втримаюсь, мамо. Це неможливо! Це наркотик! Клята, безглузда залежність, що веде в безодню. Та навіть знаючи це, я нічого не можу вдіяти. Одного разу я не втримаюсь, зірвуся й побіжу до нього. І він знає про це! Знає — саме тому й не збирається давати мені спокій. Як? Як ти з цим упоралася? Як позбулася тих спогадів? Як знайшла сили жити далі?

— Ніяк, — відповідає вона, немов озвучує вирок. Кри­жаною водою обпалює усвідомлення цієї безодні. За мить додає: — У мене з’явилася ти, а йому я перестала бути потрібною.

«Ти б пішла до нього зараз? Якби так склалася ситуація? Якби він покликав тебе тепер, стільки років по тому?»

Я не стала цього питати. Щось підказувало, що відповідь знаю і так.

Чи надовго вистачило моєї витримки?

Рівно на п’ять тижнів. П’ять тижнів суцільної самотності, дошкульного суму, безсонних ночей. Ті ж самі п’ять тижнів, які він намагався позбутися мене. Усе, на що я виявилася здатною, — це відповісти йому тим самим.

Чи боліло йому так само, як мені? Я не знаю. Але йому тоді, минулого разу, було однозначно простіше. Адже я не тероризувала його своєю присутністю. Так, усе правильно, увесь цей час він примарою був поруч. Постійно нагадував про себе вже лише тим, що з’являвся в мене на роботі. Наче випадково проходив у тому ж коридорі, що і я. Ненароком торкався мого плеча чи долоні й мовчки йшов далі. Мовляв, із ким не буває, що зіткнешся в коридорі.

Я лише гадала, як саме він дізнається, що зараз я проходитиму там чи там. Невже нема чим займатися замість того, щоб переслідувати мене? То він зателефонувати серед тижня не може, дуже зайнятий, а тут з’являється двічі на тиждень. Справи вирішує! Одного разу, скориставшись тим, що поруч нікого не було, він ухопив мене за руку, спробував зупинити, наблизитися.

— Тут усюди камери, — шепочу йому, — відпусти!

І він поступається, не промовивши й слова, а згодом я знаходжу в кишені свого піджака його візитівку. На зворотному боці лише одне слово, написане від руки: «Моя!»

Шматую ту візитівку на дрібні клаптики, викидаю у найближчу урну, а на обличчі мусить бути ввічлива посмішка. Адже за десять хвилин підписання договору, і хоча мій підпис там непотрібний, як авторка проекту я не несу жодної юридичної відповідальності, за моєю спиною корпорація, — та він наполягає на тому, щоб я була присутньою і під час усіх пере­мовин, і під час підписання паперів.

«Я поруч!» — читаю в його очах у ту мить, коли він проходить повз і подає руку директорові, тоді іншим присутнім, урешті — мені.

«Ти не втримаєшся!» — мовчки сідає навпроти мене за круглим столом у конференц-залі. Розглядає, роздягає самим тільки поглядом. Так і кортить прикритися руками. І це при тому, що ґудзики строгої сорочки в мене застібнуті до самого верху. Суто діловий дрес-код, жодних вольностей.

«Мала, ти лопухнулась зі своїм проектом, погодившись лише на комісійні! Могла б отримувати левову частку прибутку!» — приходить есемес від нього в один із днів по тому. Наче не знає, що не було в мене грошей самотужки все реалізовувати! Намагається зайвий раз продемонструвати свою зверхність. Наче я насправді якесь дурне дівча, що очевидних речей не розумію. Чи натякає, що повинна була до нього звернутися по гроші? Сам же все зіпсував зі своїми грошима!

«Ти моя!» — просить принести йому теку з аналітикою щодо проекту. Забирає з моїх рук, мовчки обертається і йде, не промовивши найпростішого «дякую». Сідає в машину й кудись їде.

П’ятниця, телефонний дзвінок.

— Мала, я скучив за тобою, зустріньмося…

Я божеволіла від суму. Ненавиділа його за цей сум так само гостро, як воліла бути поруч. Шалено удавала, що в мене все гаразд, чудовий настрій, я вільна й щаслива. Ті, хто мало знав мене, навіть вірили. Більш близькі косилися із побоюванням.

От лише себе ще нікому не вдалося обдурити. Я чудово розуміла, чим це все закінчиться. Чесно намагалася протидіяти, та марно. Він не давав такої змоги. Мені дошкульно боліло. З маніакальною настирністю перед очима мигтіли спогади про наші з ним зустрічі, його вишукані пестощі, слова, голос, наші розмови…