Зриваю з нього сорочку. Гуляю губами по шиї, по грудях, повільно спускаюся ще нижче, стаю на коліна. Різкими рухами розстібаю пряжку його ременя, відчуваю, що це заводить його ще дужче, ніж моя вдавана повільність.

Урешті він таки не витримує, піднімає мене з колін, ледь захриплим голосом промовляє:

— Де, в біса, застібка на цій твоїй сукні? Зроби це сама, бо ще мить і я, здається, залишу тебе без неї!

Я сміюсь. Блискавка на сукні збоку, проводжу її язичок униз, ще за мить стою перед ним у трусиках, панчохах та босоніжках на високих підборах. Із трусиками він упорався сам. Ті полетіли кудись так само гарно, як і його метелик — у той же бік. Тягне мене в ліжко, кидає на нього, різким рухом занурюється й підносить до піку насолоди.

— Я кохаю тебе! — летить з його губ у цю мить, і разом із насолодою оргазму слова бальзамом ллються всередині.

Того дня я прокидаюся від арії в його виконанні. Ну точно людина не ту професію обрала!

— Серце красуні схильне до зради, — доноситься з душу, упевнено долаючи шум води. — І до зміни, як в місяці травні…

Ось це так гарно я його вчора надихнула! Навіть тягне піти туди до нього й сказати щось уїдливе. Але я відмовляюся від такої витівки. Зістрибую з ліжка, оглядаюся, згадуючи, де поділа свою сумочку. Треба ввімкнути телефон, подивитися, чи не телефонувала мама. На щастя, викликів від неї не було. Я вагалася, чи варто вимикати його, бо ж мало що могло статися. Він переконав.

— Твоя мати дасть йому раду, усе буде гаразд, а от хтось із роботи легко зможе потурбувати. Вимикай.

Арія завершується разом із тим, як вимикається вода, скрипить вішак для рушника. Сергій виходить з душу з усмішкою на обличчі, у халаті, який лише частково прикриває його груди. Бачить, що я вже з телефоном, цікавиться, чи все гаразд.

— Усе добре, — відповідаю я. — Нікому не була потрібна.

Беру свій халат, теж іду в душ. Може, це не така вже погана звичка — співати вранці? А чого ж? Настрій піднімається, ранок стає не таким важким. А головне: слухаючи його, мені й самій у голову лізуть усілякі мелодії. Душа співає, не варто її стримувати. Коли я виходжу з душу, свіжа, бадьора, на столику, де вночі було шампанське та фрукти, уже стоїть сніданок, а Сергій діловито мастить тости рідким сиром. Хоча, з огляду на час, легше вже казати, що то обід. Адже ми з ним лягли тільки на світанку.

Сергій задоволено запрошує мене до столу. Неочікуване побачення стало шаленим, запаморочливим сюрпризом. А головне: я й не знала, що він за моєю спиною домовляється з моєю мамою, щоб та приїхала й приглянула за Богданом, поки ми влаштуємо собі ось такий вікенд.

— Я все ж мав рацію, коли телефон вимкнув! — каже Сергій, наливаючи собі кави з високого порцелянового кавника. — Оксана мені з восьмої ранку телефонувала! Уяви собі таке пробудження!

— Щось серйозне?

Оксана — то його помічниця з клубу. Того, про який розповідав мені ще під час однієї з перших наших зустрічей. Клубу, який став реальністю.

— Та взагалі ні. Поскаржитися хотіла. Приперся, каже, депутат один, без попередження, з камерами, ще з якимись людьми, став показувати їм, що он який у нашому місті заклад є. Вільний, для дітей та підлітків, прибирає їх з вулиці… Коротше, моїми фразами казав, навіть чогось унікального не став вигадувати!

— Не заводься, — прошу його, — у нього така робота: піаритися та чужі досягнення собі присвоювати.

— У тому ж і справа, що чужі! Коли я ходив до них, умовляв, приєднуйтеся, добра ж справа, що вони сказали? У бюд­жеті міста немає коштів? Ну так, звісно, де ж вони візьмуться, якщо на депозит їх класти?

— Але ж ми з тобою знайшли на це гроші? Це важливіше, не зважай!

По суті спонсором Сергія став мій коханець. Не в прямому сенсі, зрозуміло. Просто я вирішила, що складно вигадати для тих грошей, що він їх мені презентував, кращого призначення, ніж дитячо-підлітковий спортивний клуб.

Не раз уже обговорювали все це. Та коли стаються ось такі історії, він не в змозі стримуватися. Справді, було б не дуже романтичне побачення, якби він дізнався про це, скажімо, учора ввечері.

— Як новий тренер? — цікавлюсь я, аби відволікти чоловіка від думок, що його дратують. — Нормально спілкується з малими? Знаходить спільну мову?

Сергій розуміє мій прийом, сміється, робить над собою зусилля, щоб повернутися в гарний настрій. Розповідає, що так, тренера вдалося знайти завзятого. Молодий хлопець, щойно після універу, прийшов як вожатий у табір на місяць, довелося зробити термінову заміну, але так добре зарекомендував себе, що Сергій одразу ж запропонував хлопцеві постійне місце роботи. Бо ж відчувається, що горить йому з дітьми займатися. Після сніданку ми збираємося і їдемо додому. Чудовий вихідний завершено.

Дім нас зустрічає голосним, відчайдушним плачем Богдана. Я навіть сіпнулася мерщій бігти у двір, з’ясовувати, що сталося, та Сергій притримав мене за руку, мовчки підніс до губ вказівного пальця. Першої миті я ще хотіла вирватися, мовляв, як можна, дитина плаче, та тут почула спокійні, з нотками нотації, слова мами:

— А я ж тебе попереджала, що троянда має колючки, її не можна так різко хапати. До неї треба ніжно ставитися, краще взагалі тільки нюхати…

Малий намагається щось відчайдушно пояснити їй, крізь сльози виходить не дуже вдало. Я розслабляюся. Сергій має рацію, не варто було бігти. Якби моя мама не пішла б навчатися на перекладача та редактора, могла б стати чудовим педагогом. Пояснює малому причинно-наслідкові зв’язки.

Сергій відчиняє хвіртку, ми заходимо у двір. На радощах, що бачить нас, малий не відразу може зорієнтуватися, чи йому й далі жалітися бабусі на поколоту ручку, чи таки побігти до нас. Бабуся підказує:

— Біжи, зустрічай батьків, — і спускає онука з колін.

Три роки минули як одна мить, і ось уже до нас із Сергієм біжить наше маленьке сонечко — синочок Богдан. Сергій віддає мені сумку з подарунками, сам присідає й хапає малого. Під його захопливі крики кружляє, зрештою, зупиняється та притискає до себе. Пропонує покермувати, поки вони разом заганятимуть машину в гараж. Звісно, малий відразу ж погоджується.

Ми з мамою розбираємо сумки та валізу. Я вручаю їй подарунок, який купили спеціально для неї в Амстердамі. Велику, яскраво розписану порцелянову тарілку. Ділюся враженнями від поїздки, дякую їй, що погодилася побути з Богданом і заодно приглянути за будинком та квітами.

— Ох, квіти! Так, — я намагалася згадати, куди їх запакувала. Згадала, побігла до тієї сумки, — ось вони, дивись, яких я цибулин тюльпанових накупила!

Показую мамі упаковки. Відтоді, як ми з Сергієм купили будинок, я почала колекціонувати квіти, зібрана «колекція» милувала око з ранньої весни до пізньої осені.

— А ось на цей поглянь! Правда, красень? Хоч би прижилися! Там на квітковому ринку їх стільки всяких! Сергій ледве витяг мене звідти!

— Тобі вже скоро саджати їх не буде куди! — слушно зауважує мама.

— От власне! Він мені те ж саме сказав…

Мама задоволено всміхається. Вона рада бачити мене щасливою. Нас усіх. А до будинку заходить мій чоловік із Богданом на руках.

Рекомендація авторки 

Під час читання цього твору рекомендується слухати:

Арсен Мірзоян, «Ніч».

Арсен Мірзоян, «Можеш як».

Плач Єремії, «Вона».

Плач Єремії, «Коли до губ твоїх».

Океан Ельзи, «Така, як ти».

С.К.А.Й., «Край Неба».

Without Limits, «Налий мені вина».

Скрябін, «Місця щасливих людей».

Scorpions, «Still Loving you».

Якщо зможете відірватися від видовищних кліпів виконавиці, слухайте скрипальку Lindsey Stirling.

Не забуваємо про пісні Beatles, Pink Floyd, Modern Tal­king — вони допоможуть зануритися в епоху взаємин батьків героїні.