Повертаємося з прогулянки, на столі на терасі вже накрита святкова вечеря. Навколо свічки, грає музика. Сам будинок — мрія з якихось серіалів! Великі панорамні вікна, тераса з видом на океан. Просторі, не захаращені меблями світлі кімнати. Я наче заворожена ходила по ньому, не вірячи, що це все не казка й опівночі все не щезне, мов і не було.
Опівночі не щезло. Опівночі він закохує мене до нестями. І нема нудної промови президента, безглуздих петард, що дратують півночі, п’яних вуличних криків. Лише його шепіт: «Не заплющуй очей!» — і мій стогін, і шалено красивий, зірковий салют десь зовсім поруч, і незрівнянний яскравий оргазм. Я не знаю, як він улаштував, щоб так збіглося.
Чотири дні в райському куточку. Інших асоціацій не виникає. Якщо колись рай справді існував, то це неодмінно було саме тут, яким би штампом не звучало це твердження.
Він сам навчає мене підводному плаванню. Я швидко вчуся, тож вдається приділяти цьому все більше й більше часу. Я зачарована і рифами та зграйками рибок, що пропливають навколо, і тамтешніми рослинами. Завершуємо тільки коли темніє.
Полюбилося дерево, рясно завите орхідеями, що росло просто біля нашого будинку. Рожеві квіти звисають шикарним килимом, корені рослини, наче коханець, обвивають стовбур дерева. Вранці саме там, під цим деревом нам накривають сніданок.
— Під вітрило хочеш? — запитує мене чоловік під час сніданку.
О Боже, я ж від глибинного захвату ще не оговталася, готова була з самого ранку знов бігти по маску, думала, що переконаю його тепер на більшу глибину опускатися, адже там, напевно, ще красивіше, — а тут нова спокуса! Та ще й яка!
Звісно, хочу!
Здається неймовірним, що одна людина спроможна з усім цим упоратися! Адже яхтою він керує не гірше, ніж автівкою чи тим-таки катером! Обізнаний у стількох зовсім різних речах!
Укотре ставлю собі питання, чим я, така наївна, яка нічого досі у світі не бачила, могла його аж так вразити? І жену це питання від себе. Він щирий у цих стосунках. Він, такий, яким я його знаю, міг би бути в ці дні з будь-якою жінкою, яку б лише захотів. Але він проводить ці дні зі мною, значить, цього прагне. Фальш я б відчула, тож навіщо ставити дурні питання?
Погода для вітрильника ідеальна! Вітер дме так, що швидкість відчувається, але страху немає. З ним узагалі його немає, такий упевнений у собі. Відчувається, що не вперше стоїть за штурвалом. Яхту майже не кренило, хитавиця взагалі не відчувалася. Вітрила наповнені силою океану — і здається, що під його управлінням яхта буде на плаву, що б не сталося.
Щоб не заважати, я стояла на носі, заглядаючи вдалину, насолоджуючись тим, що відбувається навколо. Океан, хвилі, які розрізає судно, бризки води, швидкість, вітер в обличчя, волосся розлітається, а на душі суцільне задоволення. Якесь таке сумирне, ясне відчуття щастя. Щастя тут і зараз. Без нікчемних сумнівів та питань.
Обертаюся. Ловлю задоволену усмішку на його обличчі. Сильний, мужній, сміливий — таким був мій чоловік.
Уже згодом, після повернення додому, я виявлю, що дерев’яна скринька, прикрашена різьбою та орнаментом, за яку він так завзято торгувався з мальдівцем, не є порожньою. Усередині лежить браслет із прозоро-білими камінцями по всій довжині.
Згодом час від часу він стане поповнювати мою колекцію коштовностей. Кожного разу, коли це ставатиметься, він не робитиме з того події. Наче це щось буденне. Пришле «Новою поштою» вишукані сережки з камінцем — прозорою крапелькою. Сам навіть не з’явиться найближчим часом, аби отримати бодай якусь «подяку» з мого боку. Наче поміж іншим покладе на стіл за сніданком коробочку, обтягнуту чорним оксамитом. Усередині ланцюжок із якоюсь підвіскою. Одного разу було кольє. Точна копія браслету, тільки більшого розміру.
І я не дуже розумію, як до того ставитися. Так і не звикла до таких дорогих речей. Намагаюся сказати йому, що це зовсім не обов’язково.
— Це просто приємність для тебе. Я так хочу.
Невдовзі після повернення з «раю» я отримала очікуване підвищення. Усе сталося саме так, як і обіцяв директор. Минули мої півроку в цій компанії, і ось нова посада. Так, підвищення незначне. Просто категорія в оплаті праці стала трішки більшою. Спеціалістом була тепер не молодшим. На тому й все. Зрозуміло, що для моїх амбіцій того було замало. Але саму себе я втішала думкою, що це тільки початок. Що саме так повільно, крок за кроком усе й робиться, коли пробиваєшся сама, а не є чиїмось протеже. Бути протеже свого коханця я відмовлялася навідріз.
Він погодився й прийняв це моє рішення. Принаймні так про це сказав.
— Гаразд, мала, я не втручатимуся у твої справи.
Мабуть, можна навіть повірити, що так воно й було. Адже нічого карколомного я насправді не отримала. Якби за справу брався він, було б щось більш вагоме. А він із того мого підвищення лише посміявся.
— Слухай, то взагалі копійки — те, що вони тобі платять! Навіщо тобі в принципі туди ходити?
Просто він з іншого світу. Йому ніколи не зрозуміти, навіщо людям витрачати третину своєї доби, вважай, третину життя за таку мізерну, на його погляд, віддачу. Дуже цікаво, чи сам не жив за совєтів, де всі були «рівними»? Не знав, що таке «середній» рівень? Він же старший за мене! Фізично не міг ціле життя багатієм бути. Невже, відриваючись від світу простих людей, нічого іншого вже просто не пам’ятаєш?
— Я в притулку виховувався, — відповідає мені. — Тобі краще про те не знати.
Власне, це єдине, що я дізнаюся про нього до мене. У цю мить і взагалі. Моє «вибач» не надто доречне. Особливо на тлі того, що він укотре повторює: сиди вдома, чекай на мене, я сам тебе забезпечу. Так буде спокійніше для всіх. І зрозуміло, що мене такий варіант не влаштовує.
— Я ніколи не буду домогосподаркою, — відповідаю йому.
Тим паче що господарювати все одно нема де. Родини нема. Це вже сама собі додаю.
Проект, який я ініціювала, упевнено йшов угору. Моя теорія просування працювала та давала результат. Директор зацікавився ідеєю з торговими майданчиками. Влаштував нараду з нашими програмістами, я розповіла, що маю на увазі, вони почали думати, яким чином то все можна реалізувати. Мені натякали, щоб розробляла щось нове, тепер уже на більш вигідних умовах. У той час, як я вже не перший день обмірковувала нову ідею.
Про корпоратив я знала мало не від середини лютого. Своєрідний «День народження» фірми, у якій працювала, ми мали святкувати в Буковелі. Початок березня, додатковий вихідний від держави за рахунок свята. А там, у Карпатах, лижний сезон ще не завершився. Планувалися чудові вихідні, які б поєднували тренінгові курси та активний відпочинок. Мені натякають, що відмовлятися не можна. Що саме на таких неформальних заходах, у неформальних розмовах закладаються основи багатьох цікавих проектів фірми. Але…
О, так, є одне доволі вагоме для мене «але». Треба дізнатися, як до того поставиться мій коханець. Раптом йому теж закортить зустрітися саме в ті вихідні?
Спершу він морозиться, не кажучи ані «так», ані «ні». Виглядає все це як жарт, мовляв, мала, де я, а де той березень?! Розумію, що йому навіть думка про те, що я можу десь поїхати без нього, що мене не буде, щойно йому заманеться — не подобається, та не бажає казати того відкрито.
Але ж і я не можу весь час аж так його чекати! Нікуди взагалі не їздити!
Тож ближче до події просто кажу йому, що на свята мене не буде в місті. Він стенає плечима, мовляв, твоя справа, він узагалі тут ні до чого. Навіть цікавиться тим, якою буде програма заходу. Я задоволена, що все владналося так просто. Залюбки розповідаю і про офіційне вітання, і про тренінги, і про святкову вечерю, і про лижі, і про бесіди, що відбуватимуться в неформальній обстановці. І знов ані слова незадоволення з його боку.
Але якби ж то все було так просто!
У ніч на суботу ми сідаємо в автобус і за тринадцять годин опиняємося в гостях у зимової казки. Я не можу сказати, що бодай колись очікувала чогось особливого від восьмого березня. Досі в моєму оточенні не було осіб чоловічої статі. Хлопців у школі, яких примушували вітати дівчат, можна не рахувати. Адже напередодні дівчата вітали їх зі псевдосвятом двадцять третього лютого. Ніколи особливо не розуміла ані першого, ані другого свята, і ніхто з мого оточення не міг мені пояснити його суть так, щоб у мене не виникло нових запитань.