Що про таке кажуть? Роздільні нечіткі літери — ознака людини, що прагне в усьому бути першою, яка не рахується з думкою інших людей. О, так, це точно про нього!

«У нас плани на вихідні. Я чекаю під під’їздом. Виходь хутчіше».

Ну от! Що я казала? Яке йому діло до моїх планів?! Ненавиджу вже це його «хутчіше»! Чому він узагалі вирішив, що я бігтиму до нього, щойно покличе!

Підхожу до вікна. Обережно прибираю тюль. Виглядаю. Його машина справді стоїть під вікнами. Щойно ж нікого не було! Він що, матеріалізується з повітря?! Серце починає несамовито калатати. У скронях стукотить. Головний біль, що наче минув від таблетки, знов почав наростати.

Треба просто заспокоїтися. Має бути пояснення того, як квіти опинилися в кімнаті. Мама вже повернулася з роботи, а тепер кудись пішла? Точно! Інакше й бути не може. Не привид же він, щоб крізь стіни ходити! Та й чому я так нервую? Адже не потягне він мене силою?!

Головне: тримати себе в руках! Я просто не вийду до нього. Можу вдати, що не побачила його дурної записки. Та врешті-решт, маю ж я право відмовитися від побачення!

Від такої думки полегшало. Я встромила назад його записку, обернулася. Почала знімати одяг. У кімнаті гаряче, варто піти в душ, а ще приготувати чогось на вечерю. Чорт забирай! З тим головним болем геть забула про хліб! Чи зателефонувати мамі, щоб вона купила?

Дзвінок у двері примусив мене здригнутися. Вчасно згадала, що досі не наділа халат. Озираюся, пригадуючи, де залишила його. Не бачу. Хапаю довгу футболку, поспіхом натягую на себе. Біля дверей запитую: «Хто там?»

Мама. Вона не може відімкнути двері з того боку. Розумію, що дарма турбувалася, швиденько відчиняю двері й завмираю, наче громом прибита. За її спиною стоїть він. Усміхається. Мені здається, що зі зловтіхою: бач, усе одно буде так, як я кажу. Він зрозумів, що сама я не вийду! Зрозумів — і розв’язав це непорозуміння.

Мама чимось дуже задоволена, та вона не бачить того, що бачу я.

— До тебе гість, люба.

Киваю, що бачу, торкаюся губами її щоки. Пересилюю себе й роблю крок уперед. Я не хочу, щоб він заходив до моєї домівки. Ніколи не запрошу, хоч би яким дивним це видавалося! І справа зовсім не в тому, що не хочу, аби він бачив рівень наших із мамою статків. Зрештою, тут район такий, що й без оглядин про все можна здогадатися. Просто мені здається, що бодай тут, у себе вдома, на своїй території я вільна від його омани, й аж ніяк не можна, щоб він порушував цю межу.

Стоїмо в коридорі, двері я причинила, щоб не було чутно, про що ми говоримо, підперла спиною.

— Мала, буде ввічливо, якщо ти запросиш мене зайти, — зауважує він.

Хитаю головою, сама намагаюся впоратися зі шквалом думок та стукотінням крові в скронях.

— Ти не послухалася мене. Чому не готова досі? Як тобі квіти? Я вгадав?

Він вгадав. Мої улюблені. Я не розумію, як можна було дізнатися? Невже мама розповіла? Коли б то вона встигла? Та раптом згадую, що питань було декілька, і квіти не є основ­ним. Увагу відвертає.

— Я не піду з вами.

Слова ледве даються. Промовивши, я навіть сама не вірю, що сказала це йому. Дивиться на мене — пильно, не відводячи очей. Вони в нього чорні, наче ніч. Відьмак! Це точно! Нізащо, ніколи не запрошу його у свою домівку — зауважую це для самої себе ще раз!

— Ми не можемо спілкуватися отак, стоячи в цьому страшнючому місці, — обводить поглядом наш комунальний коридор.

Фактично ми з ним стоїмо в темряві. Коридор доволі довгий, а одна-єдина тьмяна лампочка горить у ньому біля вхідних дверей. Ще й стіни пофарбовані в темно-синій колір. Тож цілком можна зрозуміти його небажання вести бесіду тут. Він-бо однозначно звик до інших умов. Упевнений у собі, здається, і думки не припускає, що я таки відмовлюся.

— Вдягнися й поговоримо деінде.

— Я нікуди з вами не піду! Чуєте мене?

Витримує паузу, водночас ретельно вивчає моє обличчя. Мені здається, що я фізично відчуваю, як він читає кожну мою думку. Намагаюся зосередитися на тому, чого хочеться мені. Не можна давати слабину. Ми не підходимо одне одному. Ми ж із різних світів! Такі ніколи не перетинаються! Наші стосунки — то суцільна помилка!

— Ти маєш надзвичайно спокусливий вигляд у самій футболці, — він промовляє зовсім не те, до чого внутрішньо готувалась я.

Схоплююся — виявляється, футболка з’їхала, повністю оголивши плече. Квапливо натягую її назад і аж тепер усвідомлюю, що стою перед ним, вважай, гола. У трусиках та футболці, що ледь їх приховує. Чорт забирай! Це ж треба було ось так вискочити до нього!

— Це резонує з твоїми словами, — продовжує він. — Я тобі не вірю. Ти не цього прагнеш насправді. А знаєш, чого прагну я?

Простягає руку, торкається моєї щоки, і я заплющую очі від насолоди. Він сто разів має рацію, із самого лише його погляду я розумію, що хочу до нього, що всі мої міркування та доводи самій собі були смішними й марними, що варто йому торкнутися мене — і я здатна йти за ним хоч на край світу.

Нічого не змінилося…

Це неймовірно! А головне: він справді розуміє всі мої відчуття. Читає мене, наче відкриту книгу.

Та ось відкриваються сусідські двері. Ксанка. У руках пакунок із картоплею, цибулею, морквою та іншими продуктами. Іде готувати вечерю. За нею зграйкою пташок її дівчатка. Чоловік прибирає руку, чекає, поки вони пройдуть. Я вітаюсь із сусідкою. Менш стримані дівчатка відверто розглядають незнайомця.

— Він житиме з тобою? — надивившись на чоловіка й обернувшись до мене, безцеремонно запитує наймолодша Янка.

Ксана випереджає мене з відповіддю:

— Тобі яке діло? Марш на кухню, мерщій!

Яна ображено хитає голівкою й додає темпу. За кілька секунд уся компанія зникає за поворотом, а потім звідти виглядає та ж Янка. У мене на губах грає усмішка. Обличчя чоловіка також змінилося. Виявляється, він уміє й по-доброму усміхатися.

— Янко, зараз отримаєш у мене на горіхи, негайно йди сюди! — долинає до нас, і дівчинка сполохано зникає.

— Вони не цілувалися! — діловито доповідає Яна матері.

Комунальне життя. Нічого ні від кого не сховаєш.

— Ми маємо поговорити десь наодинці. Тут справді не­зручно. Я чекаю на тебе.

Пручатися не було сенсу. Усе, що я могла зробити, — це бодай трішечки скорегувати його плани згідно з моїми бажаннями.

— Зустрінемось за дві години в парку, біля атракціонів, — відповіла я і мерщій, щоб він не встиг заперечити, шмигнула до себе. Швиденько зачинила двері на обидва замки й аж тоді полегшено зітхнула.

Восьма вечора — ще не темно. Здається, що після денної спеки народ щойно починає приходити до тями. У парку життя вирує. Атракціони в самому його центрі — найлюдніше місце, особливо влітку, під час канікул. Саме тому я обрала це місце для зустрічі. Не стане ж він силою тягнути мене до своєї машини, якщо я не погоджуся їхати з ним. Забагато сторонніх, та й патрульні, буває, проходять.

Якщо не погоджуся їхати з ним…

Якщо — то, напевно, ключове слово.

Я вдяглася в короткі джинсові шорти й широку білу футболку з синьою Ейфелевою баштою на спині. На ногах білі шкарпетки та звичайні кеди. Категорично не хочу, щоб він вважав це побаченням. Навмисно навіть макіяж витерла. Адже на побачення не вдягаються по-спортивному! А якщо й змивають макіяж, то лише для того, щоб накласти свіжий, відповідний вечірній сукні.

Біжу по хіднику, весь час ловлю себе на думці, що даремно так поспішаю, можна йти повільніше. Зменшую темп, та згодом все повторюється. Коли побачить мене, то ще вирішить, що я лечу до нього, аби скоріше впасти в обійми. Ні, це я б так на його місці подумала, а він, певно, промовив би дещо набагато брутальніше…

Він прагне вживати чіткі, але, як на мене, грубіші слова.

Зупиняюся на межі доріжки та майданчика атракціонів. Оглядаюся. Його нема! Невже передумав володіти мною довіку? Чи ще не прийшов просто? Зазвичай дівчата на побачення запізнюватися мають, а не навпаки.