Весілля. Воно таки відбувається, і це не сон. Цей день неминуче настав. Напередодні я думала, що не зможу зімкнути очей. Але таки щось для себе вирішила. Не знаю, що спрацювало, та насправді я проспала цілу ніч, мало не вперше з того дня, як Сергій зробив мені пропозицію. Можна навіть сказати, що мало не проспала власне весілля. Не почула, коли дзеленчав будильник, а прокинулася аж від того, що приїхала мама. Ми разом із нею в салон збиралися.

— Як? Ти ще спиш? Нам же в салоні за півгодини бути треба!

Біжу до ванної, не тямлю, як могла не почути будиль­ника. Мама тим часом спаковує речі. З ванної кричу їй, щоб викликала таксі й попросила водія, щоб почекав, поки я зберуся.

Сукню вибрала для себе радше вечірню, ніж весільну. І навіть не білу, а кремову. Довга, аж до підлоги. Щільно обтягує мою фігуру й розкльошена від коліна. З повністю відкритими плечима, жодних лямок та бретельок. Ніякої купи додаткових спідниць чи корсетів. Лише подвійний ряд широкої оборки на грудях.

Я категорично відмовилася від фати. Зрештою, не в сімнадцять років незайманою заміж виходжу. Дівчина в салоні завила локони з мого довгого волосся, сплела з них легкий, ледь помітний колосок і вплела у волосся ніжні перлові квіточки. Обідок по всій довжині локонів.

Тривалий час вагалася, чи вдягати щось із прикрас, які вдалося повернути. Комплект — сережки, браслет та кольє — виявився розбитим. Під цю сукню чудово личив би він повністю. Шикарно до відкритих плечей та шиї личило б саме те кольє з вишуканою крапелькою. Але його не повернули. Можна було б узяти браслет, та врешті я вирішила, що не варто вдягати на весілля з одним чоловіком прикраси, які дарував інший.

Відображення в дзеркалі мені дуже сподобалося. За ці роки я не набрала зайвої ваги, так і залишилася стрункою. Я навчилася почувати себе впевнено, завжди трималася прямо. У мене ще не з’явилися зморшки, не обвисало підборіддя. Можна було сміливо казати, що розквіт. Жодного в’янення. Ось тільки майнула думка, що хотілося б так вдягнутися для іншого чоловіка, і відразу ж зіпсувався настрій.

Він би ніколи не запропонував мені одруження! Годі про це думати!

Обітниця давалася насилу. Слова ледве просочувалися, наче не хотіли вилітати. Рука відчутно тремтіла, коли я тримала ручку у вигляді пера. Мені відчайдушно кортіло розвернутися й піти із залу церемоній. Та я роззирнулася довкола, побачила обличчя свого нареченого — він відверто щасливий. Побачила маму, яка зчитувала мене в цю мить, наче відкриту книгу, і махала: «ні!», і застигла, не в змозі поворухнутися. Я не можу так вчинити. Не сьогодні.

Можливо, збоку все це не сприймалося так трагічно. Можливо, гості на весіллі вигадали собі, що я просто нервую від щастя. Я не знаю. Згадую зал церемоній і своє: «Так!»

Чи не була занадто довгою пауза? Треба буде запитати в когось.

Посмішка на моєму обличчі, здається, приклеїлася. Раптом після закінчення дійства так і залишуся з нею без змоги змінити вираз? Безкінечні привітання. Вони щирі, я знаю. Тільки сама з собою нічого не можу зробити. Жодного відлуння, ніякої радості всередині.

А раптом він розуміє мій стан? А раптом я погано прикидаюся?

Чому ж це мене аж так турбує?

Я знаю відповідь. Не хочу псувати йому настрій, адже він щирий. Дивлюся на Сергія. Відчув мій погляд, обернувся. Він справді щирий і щасливий у цю мить. Увесь день сьогодні.

Чи надовго вистачить тільки його запалу?!

Усе буде добре, я зможу — втішаю саму себе.

Мені просто потрібен час.

Трішечки часу.

Я впораюсь.

Сергій чудово спілкувався з моїми батьком та матір’ю. Я поспілкувалася з його батьками. Усе ж це дивно — бачити майбутніх родичів уперше на весіллі. Принаймні з його родичами вийшло саме так. Насправді ми планували знайомство, але через його відрядження довелось усе скасувати. А взагалі, я не знаю тут і половини людей, із якими доводиться вітатися. Вони мене також.

Цікаво, чи їхні побажання є теж щирими? Здається, я все ж забагато вимагаю від сторонніх людей.

Сергій тягне мене до себе, обіймає, нахиляється й шепоче:

— Я хочу потанцювати з тобою. Ми ще жодного разу не танцювали. Ти любиш?

Киваю. Уточнювати, що колись любила — не стала.

На якусь мить мені вдається забути про все на світі. Навіть здається, що поринаю в минуле, що я в обіймах коханого й це саме він веде мене в танці. Заплющую очі й слухняно слідую за ним. Ще одна схожість. Сергій незле танцює. Десь уже на середині танцю гості зібралися навколо нас. Аплодують, заохочують і врешті лунає: «Гірко!» Недоречне, дикий архаїзм! Він безжально вириває мене із замріяності, зі спогадів. Ніколи не розуміла цієї традиції! Хто взагалі дотумкав це кричати?

А Сергій задоволено мружиться. Він зупиняє танець з остан­нім акордом, пильно дивиться мені в очі, а вже за мить лине до губ.

Святкування ще не добігло й середини, а я вже втомилася від такої уваги. Мені з моєю інтровертивною натурою немає втіхи від цього всього. Прошу його відвести мене в якусь безлюдну альтанку бодай на півгодини.

— О, залюбки, люба! Усе, що забажаєш!

Він знайшов таку альтанку, навіть домовився з підлітками, що там сиділи, про те, що наречена хоче побути наодинці. То були його якісь родичі, племінники, здається, я ще не встигла запам’ятати. Вони погодилися піти. Він же накинувся на мене із цілуванням.

— Я скучив, шалено скучив за тобою! — шепоче поміж цілунками. — Це відрядження зіпсувало всі мої плани! Я волів кожної ночі бути поруч з тобою. Ти знаєш, що ти найкрасивіша наречена у світі?

І тут у нього задзвонив телефон. Він із неохотою відірвався від процесу. Поглянув на монітор. Вибачився.

— То важливо, — і пішов з альтанки.

Нарешті за цей довгий-довгий день я лишилася на самоті. Щоправда, ненадовго. Уже за мить, немов тільки того й чекав, аби я залишилася сама, з’явився мій брат.

— Вітаю, наречена, — він розкуто, наче ми з ним добрі друзяки, сідає на диванчик поруч зі мною й навіть руку на плече мені закидає, прагнучи обійняти. Ну точнісінько тобі люблячий братик!

Нічого доброго від нього я взагалі не очікувала вже давно. Не сумнівалася, що моя «приязнь» взаємна. От і тепер мені стало моторошно від того, що він вирішив поспілкуватися.

Недарма.

Не встигла я й подякувати за вітання та скинути з себе його руку, як він продовжив:

— Ти ж йому розповіла, яким чином ті гроші отримала, правда? Що він на це сказав? Мені просто цікаво, як чоловікові на таке реагувати?

Я стиснула зуби, до обличчя прилинула кров.

— Хоча, от ти знаєш, чом би йому відмовлятися від багатої нареченої, правда? Це б лише дурень відмовлявся через таку дрібничку. Думаю, він не дурень. Відразу збагнув вигоду. А ти їх навмисно на придане зберігала? Вважаєш, купила кохання?

— Забирайся! — прошепотіла я й скочила на ноги. — Ніколи мені на очі не з’являйся, чуєш!

— Мала, ти чого це! — Голос просто-таки паскудний. З’явився тут свій лад навести, зіпсувати настрій, весілля? А головне: заради чого? Йому що з того? — Я лише пояснити тобі хотів, щоб марних надій не плекала.

Від того «мала» я ще дужче завелася.

— Не смій мене так називати! Іди геть! Забирайся звідси! — вказую йому на вихід.

Не знаю, що я збиралася зробити. Виштовхати його звідси чи, може, піти сама, але на порозі альтанки саме в цю мить з’явився Сергій.

— Що тут у вас? — дивиться напружено, гостро, я не знала такого його погляду.

Чорт, він щось чув, точно!

Я занадто голосно вигукнула. Та це вже не має значення. Мій братик лише переконав мене, що мала все розказати, що дарма не відмовилася від весілля. Не буде з того пуття.

Що ж, тоді скажу зараз!

— Нічого! Мій старший брат, пам’ятаєш його? Прийшов просвітити мене, що немає між нами ніякого кохання й злагоди. Що ти запропонував мені одруження лише через гроші. Чортову купу грошей, яку презентував мені мій колишній коханець за послуги в ліжку. Натякнув, що я просто шльондра, якій сплатили, а тепер купила собі чоловіка.